Увисновках авторка підводить підсумки й узагальнює головні отримані результати. Закономірним етапом у розвитку релігії і сформованої на її основі духовної культури І.Огієнко вважає період язичництва. Для цього періоду характерне уявлення про сакральність простору і часу, космоцентризм, культ природних стихій. Аналізуючи язичницькі вірування давніх слов’ян, мислитель доводить, що вони визначали всі сторони духовного життя людини: її ставлення до світу в цілому, до природи, до себе самої, під їхнім впливом скоадались уявлення про добро і зло, справедливість, сенс людського життя. Внутрішня логіка духовного розвитку людини і історичний поступ суспільства детермінували становлення християнства. І.Огієнком детально проаналізована християнізація Київської Русі, яка тривала кілька століть і відображала складну взаємодію язичництва і християнства, де він відзначає дві важливі особливості. Перша полягає в тому, що специфіка ментальності, емоційно-психічного складу слов’ян та історичні умови їх буття забезпечили сприйняття візантійського варіанту християнства, що збагатило палітру української духовної культури. Друга особливість пов’язана з складною взаємодією християнства з язичництвом, яка знайшла свій вияв у специфічному феномені української духовної культури, який І.Огієнко окреслює поняттям „двовір’я”. Завдяки цьому національна духовна культура „охристиянилась”, а християнство „українізувалось”, що сприяло укоріненню християнства в свідомості і почутті українського народу. Однією з провідних тем творчості І.Огієнка стало дослідження історії християнської Церкви періоду XIV- XVII століть, котрий він розглядає як час вияву різноспрямованих тенденцій у вітчизняній духовній культурі. Одна з цих тендендій, на його думку, виявилась як зацікавлення західноєвропейським культурним набутком та його творче засвоєння. Важливу роль у прилученні України до західноєвропейської культури, на його думку, відіграв вплив реформаційної ідеології. Інша тенденція в тогочасному духовному житті, яку І.Огієнко оцінює негативно, пов’язана з політикою національно-релігійної асиміляції, яку проводила Річ Посполита по відношенню до загарбаних українських земель і виявом якої, на його думку, стало запровадження церковної унії 1596 року. Негативними наслідками Берестейської унії І.Огієнко вважає втрату українцями відчуття єдності, національної ідентичності, розбрат і братовбивче протистояння „України з Україною”, „насильницьку латинізацію” української духовної культури. Специфіка історичного буття Української Православної Церкви зумовила утворення у ній сукупності властивих лише їй характерних рис, найважливішими серед яких були соборноправність, апостольськість, толерантність, незалежність від світської влади. Завдяки їм УПЦ змогла відігравати значну роль культурному, національному, політичному житті українського народу. Політика обмосковлення, уніфікації церковного життя, руйнування багатовікового зв’язку Українського Православ’я з давніми культурними традиціями, що проводилася в УПЦ, після її підпорядкування Московському патріархату у 1686 р. зумовила втрату нею вираженого національного характеру та авторитету серед народу. Відстоюючи свою ідею Православ'я як вияву національного духу українців, І.Огієнко формулює й власну концепцію Української Православної Церкви як творця і виразника української духовної традиції, носія національної ідеї. У ній І.Огієнко подекуди відступає від засад наукової об’єктивності, припускається “вільно-творчої” інтерпретації української історії, демонструє певну конфесійну заангажованість. Він вважає, що цей ідеальний образ Української Православної Церкви повинен духовно об’єднати українців для того, щоб вони могли реалізувати себе, за гегелівською термінологією, як «історична», державна нація. З усіх суспільно-творчих чинників І.Огієнко віддає перевагу релігійному і вважає, що лише віра і Церква здатні допомогти людині подолати загрозу моральної і духовної деградації, ознаки якої виявилися у новітню добу світової історії. І як справжній історик, зазирнувши в минуле, щоб спроектувати майбутнє він віднаходить конкретний шлях: для того, щоб Церква могла виконати цю відповідальну місію, вона повинна подолати внутрішні протиріччя, стати на шлях діалогу і примирення як в масштабі національно-державному, так і всесвітньому. |
