Библиотека диссертаций Украины Полная информационная поддержка
по диссертациям Украины
  Подробная информация Каталог диссертаций Авторам Отзывы
Служба поддержки




Я ищу:
Головна / Мистецтвознавство / Театральне мистецтво


Веселовська Ганна Іванівна. Новаторські мистецькі напрямки і течії в театральному процесі України першої третини XX століття : дис... д-ра мистецтвознавства: 17.00.02 / НАН України; Інститут мистецтвознавства, фольклористики та етнології ім. М.Т.Рильського. — К., 2007. — 550арк. — Бібліогр.: арк. 511-550.



Анотація до роботи:

Веселовська Г. І. Новаторські мистецькі напрямки і течії в театральному процесі України першої третини ХХ століття. – Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня доктора мистецтвознавства за спеціальністю 17.00.02 – театральне мистецтво. – Інститут мистецтвознавства, фольклористики та етнології ім. М. Т. Рильського НАН України. – Київ, 2007.

Дисертацію присвячено аналізу модерністських та авангардистських течій і напрямків у театральному процесі України першої третини ХХ століття –протоекспресіонізму, експресіонізму, футуризму, конструктивізму. Основна увага приділена новаторським режисерським та сценографічним шуканням, модифікаціям, що відбулися в сфері акторського виконавства, якісно новому функціонуванню в сценічному мистецтві категорій простір і час. Спираючись на загальнонаукові методи і принципи аналізу, в дисертації реконструйовано становлення театрального модернізму в Україні, а саме протоекспресіонізму, окреслена його специфіка, досягнення в сфері мистецької семантики. Доводиться, що саме модерністська драматургія спровокувала та обумовила трансформацію традиційних сценічних форм.

Театральний авангард в Україні осмислено як складний комплекс лівих мистецьких течій, що функціонували паралельно з традиційними, реалістичними напрямками. В результаті дослідження виявлено три етапи його розвитку в Україні і розкрита специфіка кожного з етапів. Значна увага в дисертації приділена дослідженню театрального експресіонізму – єдиного мистецького напрямку, що повноцінно розвивався в Україні протягом тривалого періоду. В дисертації обґрунтовується, що саме авангардне мистецтво, насичене ідеями футуристичного утопізму, стало плацдармом для формування соцреалістичного стилю в театральному мистецтві України.

Охопити теоретичні засади і практичні досягнення театрального модернізму й авангарду в Україні – завдання комплексне і непросте. Тому в процесі роботи було обрано певний ракурс відстеження проблем модерністського й авангардного мистецтва. Розгляд театрального модернізму в Україні саме крізь призму протоекспресіоністичних шукань є цілком виправданим і плідним. Поєднання в протоекспресіонізмові світоглядних постулатів, надто далеких від позитивізму та досить близьких до натуралістичних і реалістичних конкретних мистецьких форм, приміром як психодрама чи “нова драма” у драматургії, уповні демонструють перехідний характер цієї мистецької течії. Саме протоекспресіонізм з його поміркованими мистецькими проявами, але надто епатажним змістовним рядом, підготував ґрунт для формування в Україні експресіонізму й футуризму, завдяки радикалізмові яких, тут, зрештою, утвердився театральний авангард.

Необхідно зазначити, що в змістовному плані модерністське мистецтво живилося культом суб’єктивізму і передбачало абсолютизацію внутрішніх переживань, зацікавленість глибинами людської психології, а саме підсвідомості. А тому театральному модернізмові було недостатньо того інструментарію, тих життєподібних форм і акторських технологій, якими користувалися театральні митці попередніх епох.

Ранній український авангард фактично “проріс” з постулатів українського модернізму 1910-х рр., хоча у театральній практиці України модерністський дискурс виявився доволі обмежено, передовсім через змістовно-сюжетний і структурно-конструктивний план драматургії й творчу практику Молодого театру. Виходячи із постульованих модернізмом принципів суб’єктивізації творчості, авангардне мистецтво вдалося до принципово нового кроку в тлумаченні поняття “художньої волі” А. Рігля. Йдеться про те, що суб’єктне начало, яке було об’єктом дослідження мистецтва, в авангарді витлумачується не як особлива риса конкретного індивідуума, а як спосіб і характер поведінки цілих поколінь, соціальних груп і т. ін. Власне це спричинило те, що авангард стає мистецтвом мас, мистецтвом глобальних узагальнень, і саме маса, величезна група людей розуміється як суб’єкт, що має своє особистісне начало. Звісно, із трансформаціями змістовної парадигми змінюється формальний план мистецтва, який в авангардній творчості набуває винятково абстрактних узагальнених форм, оскільки основним його завданням стає вираження суб’єктного характеру мас.

Театральний авангард в Україні заявив про себе дуже активно і претензійно. Він був явищем далеким від одноманітності та однозначності й пройшов в українському мистецтві крізь дивні злами, пережив різноманітні етапи. Як уже зазначалось, авангардне мистецтво 1920-х рр. було далеким від монолітності та ідейної єдності. А тому, навіть констатуючи ряд паралельних формотворчих шукань в експресіонізмі та футуризмі, ми не можемо не відзначити їх світоглядно-ідейного протистояння, що яскраво проявилося в середині 1920-х рр.

Експресіоністичний напрямок, що функціонував і розвивався як в мистецтві модернізму, так і в авангарді, в українській театральній культурі виникав і стверджувався в контексті багатьох національно-культурних тяжінь, на своєрідному західно-східному перехресті світових модерністських течій. Місце цього чи не найавторитетнішого мистецького напрямку в театральній вітчизняній культурі вже визначено. В інтелектуально-художнє середовище України ідеї експресіонізму проникали зі сприйняттям бурхливої реформаторської діяльності митців початку XX століття (М. Рейнгардт, Ф. Ведекінд, С. Пшибишевський та ін.). Масштабність і глобальність світосприйняття перетворили експресіоністський театр в Україні на справжнє загальнолюдське художнє явище. Завдяки експресіонізмові український театр здійснив могутній світоглядний та естетичний прорив. Данину захоплення йому віддали кращі мистецькі сили України.

Саме в межах поетики експресіонізму виявилася найбільш плідна взаємодія українського художнього мислення з естетичною думкою зарубіжжя. Усупереч стійкій традиції виключення східноєвропейського регіону із аури впливу великих європейських стилів, світове визнання драматургії В. Винниченка, режисерського театру Л. Курбаса, кінематографічної унікальності О. Довженка, обумовило введення українського мистецтва в ареал експресіонізму. Ця обставина промовисто свідчить про своєрідне входження української культури в систему світового модернізму й авангарду, про її значний внесок у європейську культуру.

Розгляд іще однієї мистецької течії авангарду, а саме конструктивізму наочно демонструє, які саме метаморфози відбулися з авангардним мистецтвом. Внаслідок заангажування його прорадянськими ідеологами, сформовані в надрах модерністської культури радикальні сценічні форми стали монопольно використовуватися в агітаційно-пропагандистській сфері. Театральний конструктивізм в Україні, що став одним із чинників реалізації радянської ідеологеми “виробничого мистецтва”, постав на фундаменті експресіоністських та футуристських сценічних відкриттів, зроблених видатними режисерами першої третини ХХ ст., зокрема Лесем Курбасом.

Крім естетичних оцінок український театральний авангард вимагає також конкретних соціо-політичних характеристик. Річ у тім, що він розвивався у вкрай складних історичних обставинах і, на відміну від європейського, який практично завжди знаходився в опозиції до влади, деякий час був заангажований радянською владою та отримав статус офіційного пролетарського мистецтва. Як не дивно, “ліве” мистецтво, прихильником якого був Лесь Курбас і багато його учнів, що було генетично пов’язано з формальними пошуками в мистецтві 1910-х рр., дістало за радянської влади на певний час статус мало не офіційний. Радянськими ідеологами авангардному мистецтву, зокрема, експресіонізму, футуризму, конструктивізму була доручена важлива деструктивно-конструктивна функція. Радянський і безпосередньо український авангард перетворився на плацдарм для формування соцреалістичного стилю, внаслідок чого він на початку 1920-х рр. посів становище привілейованого мистецтва. Таким чином, соціально-утопічний характер авангардного театру 1917 – початку 1920-х рр. трансформується у політично ангажований тип радянського мистецтва. Але, буквально через кілька років, на початку 1930-х рр. більшість авангардних пошуків було потавровано радянською ідеологією як формалізм.

Наприкінці 1960-х рр., у зв’язку з відновленням уваги до творчості Леся Курбаса та діяльності театру “Березіль” вітчизняні театрознавці та культурологи згадали про експресіоністичний напрямок. Однак, коли виникла необхідність докладно з’ясувати вагомість експресіоністичної течії в театральному мистецтві України, весь потенціал вітчизняних дослідників виявився спрямованим на театр “Березіль”. Не були враховані новаторські авангардні шукання, що здійснювалися іншими театральними діячами, які працювали в Україні. Без уваги залишилися футуристичні експерименти режисера Марка Терещенка, досвід конструктивістського театру Бориса Ґлаголіна, “театр атракціонів” Фауста Лопатинського та ін.

Присутність авангарду в українському театрі була недовгою, але вагомою, а значення його художніх впливів простягається далеко за хронологічні межі. Тенденції, визначені авангардистською естетикою, відіграли принципову роль у формотворчих процесах українського театру, в розвитку новаторських художніх форм та ідей. Саме авангард став реальним фундаментом як для офіційного радянського мистецтва 1930-х рр., так і для пошуків авангарду 1960–1980-х рр. Відтак, дана робота сприятиме відтворенню достовірної картини функціонування театрального модернізму й авангарду в Україні, а також залученню вагомих вітчизняних мистецьких здобутків до загальносвітових надбань культури, оскільки авангард в Україні перетворився на явище практично невідоме, свого роду tabula rasa.

Сучасний український театр активно користується надбаннями театрального модернізму і авангарду. Це виявляється і в безпосередніх цитаціях тогочасних режисерських малюнків, і в розробці ідей, запропонованих іще митцями першої третини ХХ століття. До вистав, що з’явилися в Україні останніми роками і які позначені впливом театрального експресіонізму, можна зарахувати спектакль Д. Лазорка, поставлений на сцені київського Молодого театру за драмою провісника німецького експресіонізму Ґеорґа Бюхнера “Войцек”. Повернувшись наприкінці 1920-х рр. з поїздки до Німеччини, Лесь Курбас також планував здійснити постановку “Войцека”, чого, на превеликий жаль, не сталося. У сучасному ж рішенні бюхнеровської драми Д. Лазорком присутні естетичні відсили до авангардного мислення експресіоністичного театру початку століття і до естетичних постулатів мистецтва 1960-х рр. Постановки, здійснені такими режисерами, як В. Більченко, О. Ліпцин, В. Петров, які плідно працювали в Україні в 1980–1990-і рр. і засвідчили новий етап театрального експериментаторства, також позначені авангардними інтенціями першої третини ХХ століття.

Публікації автора:

Індивідуальна монографія та навчальні посібники:

  1. Веселовська Г. І. Театральні перехрестя Києва 1900–1910-х рр.: Київський театральний модернізм. – К.: Державний центр театрального мистецтва ім. Леся Курбаса, 2006. – 336 с.

  2. Масол Л. М., Ничкало С. А., Оніщенко О. І., Веселовська Г. І. Художня культура України: Навч. посіб. – К.: Вища школа, 2006. – 240 с. (Авторські: С. 136–140, С. 211–219 ).

  3. Веселовська Г. І. Дванадцять вистав Леся Курбаса: Навч. посіб. для студентів вищих навчальних закладів культури і мистецтва. – К.: Державний Центр театрального мистецтва ім. Леся Курбаса, 2004. – 316 с.

Розділи в колективних монографіях, статті у наукових фахових виданнях:

  1. Веселовська Г. І. Національне відродження і театральний авангард // Світовид. – 1993. – № 1. – С. 78–87.

  2. Веселовська Г. І. Плач Рахілі, або “Нищення немовлят” у В. Винниченка // Кіно-театр. – 1996. – № 6. – С. 16–19.

  3. Веселовська Г. І. Драма К.Чапека "РУР" на українському кону // Слов’янський світ. – 1997. – № 1. – С. 116–123.

  4. Веселовська Г. І. Як народжувався Арлекін // Український театр. – 1997. – № 1. – С. 6–9.

  5. Веселовська Г. І. Експресіонізм ранньої драматургії Спиридона Черкасенка // Дивослово. – 1997. – № 2. – С. 13–14.

  6. Веселовська Г. І. Мейєрхольдівська антреприза в Херсоні // Український театр. – 1997. – № 3. – С. 30–32.

  7. Веселовська Г. І. Театральний експресіонізм в Україні: генеза й витоки // Сучасність. – 1997. – № 3. – С. 146–153.

  8. Веселовська Г. І. Уроки для самогубців // Кіно-театр. – 1997. – № 3. – С. 14–16.

  9. Веселовська Г. І. Нова суспільна драма на сцені театру Миколи Садовського // Український театр. – 1997. – № 5. – С. 22–27.

  10. Веселовська Г. І. Випадок Войцека // Кіно-театр. – 1998. – № 4. – С. 12–14.

  11. Веселовська Г. І. Мусекльон, або Трагічний балаган українців // Art Line. – 1998. – № 4. – С. 12–13.

  12. Веселовська Г. І. Петроградські та московські прем’єри п’єс В.Винниченка // Український театр. – 1998. – № 4. – С. 19–23.

  13. Веселовська Г. І. Пошуки київських театрів 1918–1919 рр. // Український театр. – 1999. – № 1/2. – С. 19–21.

  14. Веселовська Г. І. Київські гастролі Всеволода Мейєрхольда // Мистецтвознавство України. Вип. 2. – К., 2001. – C. 175–185.

  15. Веселовська Г. І. “Театр шукань” Всеволода Мейєрхольда // Український театр. – 2001. – № 6. – C. 17–21.

  16. Веселовська Г. І. Комплексне дослідження вистави як головний аспект вивчення театрального процесу // Мистецтвознавчі записки. Вип.1. – К., 2002. – С.54–61.

  17. Веселовська Г. І. Театральний конструктивізм Бориса Ґлаголіна (вистава “Моб” на сцені театру ім. І. Франка) // Мистецтвознавчі записки. Вип. 2. – К., 2002. – С.41–56.

  18. Веселовська Г. І. Поняття “театральність” у європейському мистецтвознавстві ХХ ст. // Мистецькі обрії 2000. Альманах. Науково-теоретичні праці та публіцистика. Вип. 3. – К., 2002. – C.117–124.

  19. Веселовська Г. І. Відлуння віденської сецесії на київському кону // Слов’янський світ. Щорічник. Вип. 3. – К., 2002. – C. 29–37.

  20. Веселовська Г. І. “Ділок” В. Газенклевера на сцені театру ім. І. Франка: від екстатизму до музичного гротеску // Український театр. – 2002. – № 6. – С.25–30.

  21. Веселовська Г. І. Метод як стиль, а стиль як метод: формальні пошуки в теорії та практиці соцреалістичної доби (1930–1950) // Український театр ХХ століття / Редкол.: Н. М. Корнієнко та ін. – К.: ЛДЛ, 2003. – С. 276–320.

  1. Веселовська Г. І. Європейський театральний контекст у пародійній інтерпретації Леся Курбаса // Аркадіа. Культурологічний та мистецтвознавчий журнал. – 2003. – № 1. – С.12–17.

  2. Веселовська Г. І. «Театр атракціонів» Фавста Лопатинського у полілозі зі сценічними традиціями «театру корифеїв» // Мистецтвознавство України. Вип.3. – К., 2003. – С. 180–192.

  3. Веселовська Г. І. Граємо Винниченка // Український театр. – 2003. – № 4. – С. 2–6.

  4. Веселовська Г. І. Вистави за творами німецьких драматургів-експресіоністів на сцені театру ім. І. Франка (Спроба документального дослідження) // Записки Наукового товариства імені Шевченка. Праці Театрознавчої комісії. – Л., 2003. – С. 279 –305.

  5. Веселовська Г. І. Авангард у дискусіях та книгах // Мистецтвознавчі записки. Вип. 5. – К., 2004. – С.164–165.

  6. Веселовська Г. І. Театральний експресіонізм в Україні. Варіант музичний. Опера // Художня культура: Актуальні проблеми. Науковий вісник. Вип. 1 / Ред. кол.: Неллі Корнієнко, Віктор Сидоренко, Ігор Безгін та ін. – К.: Музична Україна, 2004. – С. 156–177.

  7. Веселовська Г. І. Проблема знаку в театральному мистецтві // Вісник Львівського Університету. Серія мистецтвознавство. Вип. 4. – Л., 2004. – С. 3–10.

  8. Веселовская А. И. Эстетика коллажа в украинских спектаклях Бориса Глаголина 1920-х годов // Русский авангард 1910–1920-х годов и проблема коллажа. – М.: Наука, 2005. – С. 387–409.

  9. Веселовська Г. І. Театральна предметність сучасної музичної вистави // Українська та світова музична культура: сучасний погляд: Зб ст. – К., 2005. – С.118–122.

  10. Веселовська Г. І. Актанти та ігрові моделі сучасного українського театру // Художня культура: Актуальні проблеми. Науковий вісник. Вип. 2 / Ред. кол.: Неллі Корнієнко, Віктор Сидоренко, Ігор Безгін та ін. – К.: Видавничий дім А+С, 2005. – С. 117–146.

  11. Веселовська Г. І. Життя сценічного твору: З історії першовтілення опери Б. Лятошинського “Золотий обруч” за повістю І. Франка “Захар Беркут” // Вісник Львівського Університету. Серія мистецтвознавство. Вип. 6. – Л., 2006. – С. 47–54.

  12. Веселовська Г. І. Абстрактна формула і живий предмет: шляхи режисера Ігоря Терентьєва в Україні // Мистецтвознавство України. Вип. 6/7. – К., 2006. – С. 206–226.