Библиотека диссертаций Украины Полная информационная поддержка
по диссертациям Украины
  Подробная информация Каталог диссертаций Авторам Отзывы
Служба поддержки




Я ищу:
Головна / Політичні науки / Політичні проблеми міжнародних відносин і глобального розвитку


73. Пристайко Олена Євгенівна. Політика Європейського Союзу стосовно України: дис... канд. політ. наук: 23.00.04 / Київський національний ун-т ім. Тараса Шевченка. - К., 2004.



Анотація до роботи:

Пристайко О.Є. Політика Європейського Союзу стосовно України. – Рукопис

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата політичних наук за спеціальністю 23.00.04 – Політичні проблеми міжнародних систем та глобального розвитку. – Київський національний університет імені Тараса Шевченка, Інститут міжнародних відносин, Київ, 2004

Дисертацію присвячено аналізу еволюції, особливостей та тенденцій формування політики Європейського Союзу стосовно України.

Розглядається комплекс факторів, що впливають на формування та реалізацію політичних підходів Європейського Союзу до України. Досліджено та визначено тенденції й особливості процесу концептуалізації політики Європейського Союзу щодо України

Визначено місце України в процесі формування та реалізації політики розширення та спільної зовнішньої і безпекової політики ЄС, а також охарактеризовано роль України в форматі відносин ЄС – США – Росія та визначено вплив зазначених відносин на формування позиції власне ЄС щодо України

Подано оцінку концепції “партнерства” як основи механізму співробітництва Європейського Союзу з Україною, охарактеризовано основні принципи нової стратегії ЄС стосовно України після розширення за рахунок країн ЦСЄ та Балтії й подано авторську оцінку наслідків реалізації стратегії сусідства для України.

Розроблено потенційні сценарії еволюції політики ЄС щодо України в контексті вироблення та реалізації євроінтеграційної стратегії України.

Комплексний аналіз існуючих підходів до визначення ролі і місця України для Європи дає автору підстави виділити наступні групи факторів.

Група геополітичних факторів. Периферійно-пограничне розташування України між Росією та НАТО й ЄС є ключовим у визначенні стратегії європейських структур щодо України, оскільки невизначеність подальшого розвитку відносин в межах СНД, в першу чергу, і визначила побоювання щодо потенційного членства цих держав в ЄС. Нестабільна природа незалежної України - слабкі державні інституції, особливо в дотриманні основних законів, перехід до ринкової економіки, відсутність основ громадянського суспільства, що закладали основи для тривалого перехідного періоду в економічній, політичній, соціальній сферах, чинник “розподіленого суспільства”, який в зовнішньополітичному аспекті характеризується коливанням між інтеграційними тенденціями в східному і західному напрямках.

Група геостратегічних факторів. Значення України в контексті забезпечення стабільності та безпеки Європейського континенту визначалося тим, що незалежна та стабільна Україна в цій сфері виконує декілька функцій, що суттєво впливає на формування відносин Європи з нею: стан відносин України з Росією, життєздатність України суттєво зменшує значення “російського чинника” у внутрішній політиці держав ЦСЄ (Росія сприймається географічно відокремленою поясом західних ННД). Стабільність багатонаціональної України безперечно визначається як конструктивний фактор в регіоні, де зберігається небезпека виникнення конфліктів як між сусідніми державами, так і всередині держав з причин економічного, географічного й етнічного характеру. Залучення України до процесу формування субрегіональних комплексів, що мають на меті економічне та безпекове співробітництво – в контексті інтересів ЄС, Україна виступає як вихід до зон безпеки в Балто-Чорноморському та Чорноморсько-Каспійському регіонах, що підкріплюється економічною стратегією ЄС, яка розробляється.

Група геоекономічних факторів. Стримуючим фактором на етапі формування політики ЄС стосовно України була тісна прив’язка національного ринку до ринків країн СНД, що обумовлювалося радянською структурою виробництва та переважанням чутливих для єдиного внутрішнього ринку ЄС товарів в структурі українського експорту до ЄС, проти яких в ЄС застосовуються протекціоністські заходи. Високий транзитний потенціал території України в контексті формування транспортних коридорів Європа – Кавказ – Азія. Вагома частка України у вирішенні енергетичного питання Євросоюзу, з одного боку, обумовлювалася високим рівнем залежності від української ГТС при транспортуванні енергоносіїв з Росії до ЄС, з іншого боку, зростаючий потенціал України в аспекті розробки паливно-енергетичних ресурсів в країнах СНД, і особливо в масштабах нафтогазових родовищ Каспійського моря.

Протягом всього періоду еволюції підходів ЄС відносно України, лише змінюється вага і пріоритетність цих факторів на різних етапах політичних підходів ЄС до України.

Основними тенденціями у визначенні політики ЄС стосовно України є наступні:

в контексті диференціації пострадянського простору політика Євросоюзу щодо України визначається під впливом російського чинника в європейській політиці;

наявність високого рівня взаємозалежності у відносинах ЄС – Україна, що носить асиметричний характер: значення України для Європи зростатиме в контексті забезпечення стабільності периферій розширеного Союзу; з українського боку, сама мета на євроінтеграцію має сприяти внутрішньополітичному та економічному реформуванню в Україні;

відсутність у Євросоюзу чіткої стратегії стосовно майбутніх відносин з Україною, що обумовлена непередбачуваністю наслідків даного етапу розширення власне для Союзу та розстановки сил у відносинах ЄС – США- Росія;

в контексті завершення поточного етапу розширення ЄС можна очікувати уточнення критеріїв для оцінки претендентів;

відбувається процес конкретизації цілей Євросоюзу у співробітництві з Україною – від загальної підтримки перетворень (УПС), до акценту на секторальну (галузеву) співпрацю (“План дій щодо України”, “Спільна стратегія ЄС щодо України”, концепція “нового сусідства”);

важливою формою взаємодії ЄС – Україна виступає підтримка Євросоюзом участі України в субрегіональних інтеграційних утвореннях в контексті забезпечення регіональної стабільності, що має сприяти налагодженню міжрегіонального співробітництва і відповідності критеріям розвитку ЄС (ЦЄІ, ОЧЕС, Єврорегони тощо);

непріоритетність України в торговельно-економічній та інвестиційній політиці Євросоюзу;

відсутність країни-члена ЄС, яка б відстоювала інтереси України в її євроінтеграційних прагненнях, підтримка інтересів України державами-членами ЄС сприяла б діалогу ЄС та України.

Процес розширення Євросоюзу мав наслідком формування диференційованого підходу до країн пострадянського простору. Розширення відбувалося в контексті вироблення політики відносин із зовнішніми об’єктами – державами ЦСЄ, Балтії та колишнього СРСР, що оголосили своє прагнення приєднатися до ЄС. Україна виступає складовою зовнішнього оточення, і є об’єктом саме спільної зовнішньої та безпекової політики Союзу.

Результатами євроінтеграційних процесів є формування “Європи концентричних кіл”, складовими якої є стратегії асоціації, вступу та партнерства. Концепція партнерства залишається визначальною для неінтеграційного статусу держав-об’єктів даної концепції. Україна посідає одне з провідних місць в ході її запровадження і реалізації. Головною метою концепції є підтримання тісного та всеохоплюючого співробітництва в цілях утримання держави-партнера в сфері своїх інтересів. В рамках СЗБП ЄС політика щодо України здебільшого визначається як складова пострадянського простору і сприймається в Європі як джерело невизначеності, у тісній прив’язці до Росії та як важливий чинник забезпечення європейської регіональної стабільності.

В контексті формування глобальної стратегії ЄС зазначимо, що на Європейському континенті сьогодні виникають суперечності, викликані зіткненням інтересів трьох центрів тяжіння: США, ЄС та Росії. Україна здебільшого виступає не як самостійний суб’єкт, а переважно як об’єкт міжнародних впливів і стратегій цих центрів. Відносини між ними визначається розробкою ними стратегій, що передбачають зближення з однією із сторін трикутника з метою послаблення позицій іншої складової. Важливо, що в контексті реалізації цих стратегій сторони можуть використовувати “український чинник” у якості засобу реалізації поставлених цілей.

Європі потрібна стабільна Україна на східному напрямі. У зв’язку з цим, з одного боку, з метою досягнення стабільності в економічній та зовнішньополітичній сфері, Україна фактично підштовхується Європою до розширення співробітництва з Росією як найближчим партнером; з іншого - в контексті європейської безпеки з боку Євросоюзу простежується зацікавленість у тому, щоб не створювати умов для зближення України та Росії саме за рахунок відносин з ЄС. Це обумовлюється в першу чергу важливим геополітичним значенням України для регіональної безпеки.

В контексті забезпечення власних національних інтересів США орієнтуватимуться на створення “європейської України”, у якості східного форпосту євроатлантичної безпеки. Україна опинилася в ситуації, коли рівень її відносин з цими партнерами визначається не позицією чи намірами України, а рівнем геополітичного суперництва або співробітництва, що виникають між США, ЄС та Росією.

В основі стосунків України і ЄС закладений механізм “партнерства”, а не механізм набуття членства в ЄС через асоціацію та стратегію вступу. Партнерство являє собою нову категорію двосторонніх і багатосторонніх домовленостей ЄС: концепція застосовується щодо відносин ЄС з країнами, які не розглядаються потенційними членами Євросоюзу, але є стратегічно важливими для останнього. В існуючому вигляді концепція “партнерства” має потенціал сприяння економічним і політичним трансформаціям в країнах-партнерах.

На етапі становлення концепції партнерства ЄС застосував подвійну диференціацію – по-перше, між країнами ЦСЄ та ННД колишнього СРСР, по-друге, між самими ННД, оскільки в УПС з Бєларуссю, Молдовою, Росією та Україною передбачене “еволюційне положення” щодо можливості з часом створення зони вільної торгівлі з ЄС.

УПС за своєю природою є угодами змішаного типу: Угоди базуються на положеннях ст.113 та 308 ДЄС, і передбачають як ексклюзивні повноваження, так і розділену компетенцію між Співтовариством і країнами-членами ЄС. Угоди носять перехресний або проміжний характер між першою і другою складовими (стовпами) ЄС – налагодження політичного діалогу з країною-партнером і одночасно країна-партнер виступає об’єктом зовнішньої та безпекової політики ЄС.

УПС закладає основи змінної геометрії європейського інтеграційного процесу. Концепція партнерства розглядається в рамках ЄС у якості динамічного інструменту, реалізація якого залежить не лише від ходу реформ в країнах-партнерах, а і від здатності самого ЄС адекватно використовувати цей механізм в цілях стабільності й безпеки.

Концепція “Розширена Європа – сусідство: нова структура відносин з нашими східними та південними сусідами”, представлена в березні 2003 р. являє собою довгострокову політичну стратегію щодо відносин з країнами поза межами Євросоюзу, але які знаходяться у безпосередній близькості до нього.

Важливим є вироблення механізмів реалізації цієї концепції. Йдеться про розробку кожною країною-сусідкою ЄС Плану дій, що включатиме цілі, орієнтири та графіки їхнього досягнення. Інструментом диференціації політики стосовно країн-сусідів має бути низка конкретних етапних позначок, досягнення яких у змозі вивести країну на новий етап кооперації та зближення. Рівень інтеграційного процесу при цьому визначається нарощуванням країнами їх адміністративної, інституціональної і правової здатності. Ця готовність контролюватиметься системою політичних й економічних критеріїв, включаючи в тому числі ратифікацію і реалізацію міжнародних зобов’язань, що демонструють дотримання спільної системи цінностей.

Стратегія “сусідства” містить набір можливостей для удосконалення існуючих механізмів співпраці ЄС з Західними ННД. Реальним орієнтиром на сьогодні для України є не інтеграція в ЄС, а розвиток співпраці, яка наближала б до Союзу. За таких умов обгрунтованим виглядає наполягання з боку ЄС на збереженні формату УПС до повного виконання цілей та вимог Угоди українською стороною.

Реалізація ідеї спільного європейського економічного простору на засадах інтеграції з Європейським Союзом могла б в принципі скласти основу для розвитку інтеграційних процесів між окремими пострадянськими державами (в рамках ЄЕП, зокрема), які виступають країнами-сусідами ЄС. Для України це означало б принципово нову перспективу, коли практично могла б бути знята геополітична і геоекономічна дилема напрямку інтеграції. Оскільки обидва ці вектори могли б бути поєднані в рамках єдиного інтеграційного курсу, спрямованого на формування спільного економічного та політичного простору.

На сучасному етапі можна передбачити кілька потенційних варіантів розвитку політики ЄС стосовно України.

По-перше, збереження існуючого формату контактних відносин у вигляді УПС з можливістю його розширення за рахунок включення в Угоду питань безпекової і оборонної політики та юстиції й внутрішніх справ. До кінця терміну дії УПС (до 2008 р.) іншого документу, що складатиме основу відносин ЄС – Україна підписано не буде. Можна лише говорити про підписання Плану дій в рамках концепції сусідства з метою деталізації напрямків співробітництва в рамках УПС. Включення перспективи членства в такому форматі є малоймовірним, принаймні до завершення дії Угоди.

По-друге, оновлення формату відносин Угодою про сусідство (або асоційоване сусідство) між Україною та ЄС, в якій визначатимуться певні перспективи членства, що містять Угоди про асоціацію. Такий тип угоди передбачає етапи та інструменти наближення до членства України в ЄС, дотримання яких вимагає посилення механізмів моніторингу й структурованого політичного діалогу. ЄС не готовий до підписання даного типу угод з країнами-сусідами, і з огляду на непередбачуваність розвитку розширеного Союзу, можливе лише загальне посилання на статтю 49 ДЄС.

По-третє, активізація пропозицій з боку ЄС щодо участі України в “чотирьох свободах”, що передбачає участь в інституційній діяльності, однак виключає повноправне членство. Такий підхід у якості можливого компромісу, може сприяти розвитку процесу інтегрування країн-сусідів в структури ЄС без надання їм статусу повноправного члена Євросоюзу. Однак, на стадії “єдиного ринку” в інтеграційному процесі неминуче постає питання створення спільних, в тому числі наділених наднаціональними повноваженнями, інститутів управління інтеграційними процесами. Тому важко уявити можливість країни-сусіди інтегруватися в єдиний внутрішній ринок ЄС, не поділяючи з ним його інституцій. Вірогідність даного варіанту також оцінюється автором, як малоймовірна.

Перспективи розвитку політики Європейського Союзу стосовно України в цілому залежать від двох груп чинників:

чинники, що залежать від розвитку ЄС і безпосередньо або опосередковано впливають на політику Європейського Союзу стосовно України;

чинники, що залежать власне від України – напрямки її внутрішньої та зовнішньої політики.

На даному етапі можна прогнозувати ситуацію, за якої майбутнє відносин ЄС та України все більшою, а можливо, й визначальною мірою залежатиме від рівня відносин з країнами Центрально-Східної Європи, які після травня 2004 р. перебирають на себе функцію головного суб’єкта східної політики Євросоюзу. Україна є одним з об’єктів даної політики, і власне від української позиції у цій взаємозалежності визначатиметься відповідна перспектива дифузії європейських цінностей з ЄС до ЦСЄ і далі до України.

Публікації автора:

  1. Пристайко О.Є. Спільна Стратегія ЄС: новий механізм Спільної зовнішньої та політики безпеки ЄС, імплементація для України // Актуальні проблеми міжнародних відносин. – 2001. - Випуск 29 (частина І). – С. 83 - 91.

  2. Пристайко О.Є. Формування політики безпеки та оборони Європейського Союзу та інтереси України // Актуальні проблеми міжнародних відносин. – 2002. - Випуск 33 (частина ІІ). – С. 209-215.

  1. Пристайко О.Є. Політика Європейських Економічних Співтовариств щодо соціалістичних країн Європи в 1960 – 80-ті рр. // Вісник. Міжнародні відносини. – 2003. – Випуск 25. – С. 30 – 34.

  2. Пристайко О.Є. Зовнішні чинники формування політики ЄС щодо України // Актуальні проблеми міжнародних відносин. – 2003. – Випуск 42 (частина ІІ). – С. 146 – 151.

  3. .................................