В результаті проведеного дослідження автор дійшов таких висновків:
аналіз архівних документів, матеріалів періодичної преси та наукової літератури дає підстави стверджувати, що розглянута в дисертації проблема досі не була предметом спеціального вивчення, хоча на прикладі Чернігівщини можна з’ясувати практично усі аспекти розвитку історичного краєзнавства в Україні протягом 40-80-х рр. ХХ ст.
суттєвим чинником розвитку історичного краєзнавства на Чернігівщині була взаємодія державних установ (музеїв, архівів, бібліотек), навчальних закладів та громадських організацій, яка полягала, зокрема, у здійсненні спеціальних проектів – проведенні археологічних експедицій, наукових конференцій, видавничій діяльності;
краєзнавчим дослідженням 40-80-х рр. була властива хронологічна і тематична обмеженість, зумовлена як директивними вказівками владних структур, так і станом вітчизняної історичної науки того часу, причому пріоритет належав студіям з історії революційного руху, компартійних та комсомольських організацій, соціалістичного будівництва, Великої Вітчизняної війни;
за умов системної кризи радянського суспільства розвиток історичного краєзнавства мав суперечливий характер, але, незважаючи на одіозні ідеологічні настанови і хронічний брак коштів, краєзнавці Чернігівщини відродили і виплекали цінну дослідницьку традицію, врятували від загибелі та забуття великий пласт рухомих і нерухомих пам’яток історії та культури й істотно збагатили джерельну базу регіональної історіографії;
важливе значення для розвитку історичного краєзнавства мало співробітництво місцевих краєзнавчих осередків з науковими установами Києва, зокрема Інститутом історії АН СРСР (особливо після створення в його складі спочатку відділу історії місті сіл, а потім відділу історико-краєзнавчих досліджень), а також з Головно редакцією Української Радянської Енциклопедії;
історичне краєзнавство на Чернігівщині у зазначений період пройшло у своєму розвитку кілька етапів: середина 40-х – перша половина 50-х рр. –відродження мережі краєзнавчих осередків, які діяли під жорстким контролем тоталітарної влади; друга половина 50-х – 60-і рр. –піднесення і деяке урізноманітнення тематики краєзнавчих студій, що супроводжувалось зростанням кількості краєзнавчих видань і публікацій у місцевій пресі; 70-і – перша половина 80-х рр. – посилення ідеологічного тиску і політичного диктату, що спричинило гальмування історико-краєзнавчих досліджень і формальний підхід до збереження історико-культурної спадщини; друга половина 80-х рр. – активізація громадських форм історичного краєзнавства, підвищення наукового рівня краєзнавчих студій, інтенсивне заповнення прогалин (так званих “білих” і “темних плям”) у регіональній історіографії, що спонукало до пошуку нових форм організації краєзнавчого руху в регіоні.
|
